Костянтин I Великий лат. Flavius Valerius Aurelius Constantinus
Імператор Римської імперії
Попередник	Констанцій I Хлор Галерій
Наступник	Констанцій II Констант Костянтин II
Біографічні дані
Імена	лат. Flavius Valerius Constantinus
Релігія	християнство і давньоримська релігія
Народження	27 лютого 274[1] Ниш
Смерть	22 травня 337(0337-05-22) Нікомедія
Поховання	Церква Дванадцяти апостолів
Дружина	Мінервіна
Другий шлюб	Флавія Максима Фауста
Діти	Константина, Олена, Крисп, Костянтин II, Констанцій II, Констант
Династія	Костянтини
Батько	Констанцій I Хлор
Мати	Олена
Медіафайли на Вікісховищі

Костянти́н I, Костянти́н Вели́кий, Фла́вій Вале́рій Ауре́лій Константи́нус, також Святи́й Костянти́н (лат. Flavius Valerius Aurelius Constantinus) (27 лютого 272 — 22 травня 337) — римський імператор, перший християнин на троні, а також християнський святий, визнаний рівноапостольним^[2]. Його мати Олена — також канонізована православна свята.

Будучи язичником, 312-го року перед битвою із своїм суперником Максенцієм, правителем Італії, мав видіння Хреста («Під цим знаком переможеш»). Він звелів своїм воякам намалювати монограми Христа на своїх щитах і здобув перемогу. Своїм Міланським едиктом (313) дозволив сповідування християнства в цілій імперії. Перемігши усіх своїх суперників, став єдиним правителем і з політичних міркувань переніс столицю імперії до Віза́нтія, пізніше названого Константинополем.

Батьки |

Народився у Мезії в місті Несс (сучасний Ниш, Сербія) 27 лютого близько 272 (точний рік народження не встановлений). Батьком його був Констанцій I Хлор (Флавій Валерій Констанцій Хлор), згодом проголошений цезарем, а матір'ю — Гелена, яка походила з простої сім'ї і була дочкою шинкаря. Історик Евтропій стверджує, що Констанцій був людиною м'якою, скромною і при цьому відрізнявся терпимістю до християн, християнкою була і його дружина. Згодом Констанцію довелося розлучитись із нею і одружитися на пасербиці імператора Максиміана Феодорі. При цьому Олена продовжувала займати чільне місце при дворі спочатку свого колишнього чоловіка, а потім і сина.

Здобуття влади |

У 285 імператор Діоклетіан затвердив нову систему управління імперією, згідно з якою при владі знаходилися не один, а одразу 4 правителі, двоє з яких називалися Августами (старшими імператорами), а двоє інших Цезарями (молодшими). Передбачалося, що через 20 років правління августи зречуться влади на користь цезарів, які, у свою чергу, також повинні були призначити собі наступників.

У тому ж році Діоклетіан обрав собі у співправителі Максиміана, при цьому віддавши йому в управління західну частину імперії, а собі залишивши багатий схід. У 293 августи обрали собі наступників. Одним із них і став батько Костянтина, Констанцій, що був тоді префектом Галлії, місце іншого зайняв Галерій, який згодом став одним з найжорстокіших гонителів християн.

У 305, через 20 років після встановлення тетрархії, обидва августи подали у відставку, а Констанцій I Хлор і Галерій стали повноправними правителями імперії (перший на заході, а другий на сході).

Констанцій, який отримав владу августа, мав уже дуже слабке здоров'я, і його співправитель сподівався на його швидку смерть. Відчувши наближення смерті, Констанцій побажав бачити свого сина Костянтина, який тоді був практично на правах заручника, в столиці східного августа Нікомедії. Галерій не бажав відпускати Костянтина до батька, тому що боявся, що воїни оголосять його августом, що не входило в плани імператора. Він хотів підпорядкувати собі всю імперію, поставивши на місце Констанція свого ставленика Флавія Севера.

Таємно під час відсутності Галерія, Костянтин втік з полону і відправився в місто Йорк, що у римській Британії, до свого батька, який перед смертю встиг передати йому владу над Заходом. Галерію довелося змиритися з цим, але під приводом, що Костянтин ще дуже молодий, він визнав його тільки цезарем. Августом він призначив Севера. Формально Костянтин займав статус підлеглого у відношенні до Флавія Севера, але, насправді, це було не так. У Галлії, де знаходилася резиденція Костянтина, стояли легіони, особисто віддані йому, населення провінції підтримувало його, завдяки м'якій та справедливій політиці його батька, натомість Флавій Север не мав такої міцної основи.

Повстання народу |

Римський світ під час громадянської війни 306-324

У 306 в Римі відбулося повстання, у ході якого Максенцій, син Максиміана, прийшов до влади. Костянтин охоче пішов на угоду з ним, намагаючись використовувати його для знищення Флавія Севера. Намагаючись придушити повстання, Север обложив Рим, але взяти його не зміг і відступив у добре укріплену Равенну. Максиміан, що повернувся до влади після проголошення сина цезарем, пішов на хитрість. Він переконав Севера, що серед його наближених проти нього укладена змова, і якщо він здасться на милість Максиміану, йому збережуть життя. Коли Север здався, його привезли до Риму і змусили накласти на себе руки. Після його загибелі сам імператор Галерій намагався придушити повстання. Він вторгся до Італії, однак нічого не зміг заподіяти неприступним твердиням Риму і Равенни. У 308 замість Севера він оголосив августом Заходу імперії Ліцинія, який реально контролював лише балканські провінції. У цьому ж році цезар Максиміан Даза оголосив себе августом, і Галерій був змушений надати Костянтину такий самий титул (тому що до цього вони обидва були цезарями). Таким чином, у 308 імперія опинилася під владою одразу 5 повноправних правителів, кожен з яких не підкорявся іншому.

Змова Максиміана |

Незабаром Максиміан Геркулій, що не бажав ділити владу з сином, залишив Рим і вирушив в Арелат (сучасний Арль у Франції) до Костянтина, який доводився йому зятем. У 310 Максиміан, який перебував у Арелаті як приватна особа, розпустив чутки про його смерть і захопив владу. Але більша частина армії залишилася вірна Костянтинові, який у цей момент був у поході проти франків. Незабаром почувши про повстання, він швидко повернувся. Максиміан втік до Массилії, але місцеві жителі відкрили ворота військам Костянтина. Імператор зберіг Максиміану життя, однак той, втративши надію на володіння владою, наклав на себе руки. За іншою версією він був страчений Костянтином. Після смерті Максиміана його ім'я було стерто з усіх написів, а зображення знищені.

Фреска «Битва біля Мульвійського мосту», Джуліо Романо, Апостольський палац

Війна з Максенцієм |

Докладніше: Битва біля Мульвійського мосту

Візантійська мозаїка із зображенням Костянтина в Соборі святої Софії, Константинополь

У 312 тепер уже Костянтин рушив зі своїми військами проти Максенція, влада якого на той час перетворилася у жорстоку тиранію. Порочний та порожній, він обтяжив народ непосильними податками, доходи від яких він витрачав на пишні святкування та грандіозні будівництва. Однак він володів великим військом, що складалося з гвардії преторіанців, а також маврів та італіків. У кількох битвах Костянтин розгромив сили Максенція, який у цей момент давав у Римі ігри на честь свого дня народження. Нарешті, коли війська Костянтина стояли вже біля самого Рима, він зустрівся з противником поблизу Мульвійського мосту, але війська того почали тікати, а сам він піддавшись страху кинувся до зруйнованого мосту і потонув в Тибрі. 28 жовтня 312 Костянтин урочисто вступив до Риму. На честь цієї перемоги в столиці була поставлена грандіозна арка Костянтина. Втім в імперії залишалося ще двоє августів. Це були Максиміан Даза і Ліциній — ставленики Галерія (сам він до того часу вже помер).

Війна з Ліцинієм |

У 313 Максиміан II Дая був переможений Ліцинієм, який приєднав його володіння до своїх. Таким чином він став правителем більшої частини імперії, що включала в себе всю Азію, Єгипет і Балкани, Костянтину ж залишалися Галлія, Італія, Африка та Іспанія.

У 314 війська обох августів зустрілися. Ліциній зазнав поразки та за мирним договором віддавав переможцю Паннонію, Далмацію, Дакію, Македонію та Грецію. Проте через 10 років у 324 їх війська знову зійшлися і в рішучій битві поблизу міста Адріанополь у Фракії Костянтин знову здобув перемогу. Ліциній втік до добре укріпленої Нікомедії. Костянтин запропонував йому зректися влади в обмін на збереження життя. Ліциній погодився.

18 вересня 324 Костянтин був офіційно оголошений єдиним правителем імперії. Ліцинія вислали до Фессалонік, де таємно вбили, не зважаючи на домовленість.

Політика у сфері релігії |

Докладніше: Костянтин Великий і християнство

На початку свого правління Костянтин, як і всі імператори, був язичником. У 310 році після відвідин священного гаю Аполлона, йому, нібито, навіть з'явилося видіння бога сонця. Проте вже через 2 роки під час війни з Максенцієм, за словами Костянтина, до нього уві сні з'явився Христос, який наказав накреслити на щитах і прапорах свого війська букви ХР, на наступний день Костянтин побачив у небі обриси хреста. Після перемоги над Ліцинієм в 313 році Костянтин наполіг на ухваленні для християн свободи віросповідання, видавши Міланський едикт. Сам Костянтин прийняв хрещення лише перед смертю,^[3] що не заважало йому втручатися в тонкі релігійні суперечки, як наприклад, на Першому Нікейському соборі 325 року, він рішуче підтримав кафолістів проти аріан. По всій імперії зводилися церкви. Часом для їх зведення розбиралися старі язичницькі храми.

Дар Костянтина |

Докладніше: Дар Костянтина

Фреска 13 століття, яка зображує Костянтина Великого, папу Сільвестра I і момент передачі «Дара», церква Санті Куаттро Коронаті в Римі

Костянтиновим даром іменувалася грамота, нібито видана імператором Костянтином Великим папі Сільвестру, в якій імператор оголошував, що передає Папі Римському владу над усією західною частиною Римської імперії, а сам вирішив виїхати до Константинополя. Ця грамота в дійсності була сфабрикована в папській курії близько середини 8 століття задля обґрунтування світської влади пап, яка щойно виникла, і особливо їхніх домагань на верховенство над мирською владою на Заході. Перші сумніви щодо автентичності документа виникли ще в Середньовіччі. Остаточно довів факт фальсифікації італійський гуманіст Лоренцо Валла у творі «Про фальшивість Костянтинового дару» (1440), опублікованому 1517 року^[4].

Правління Костянтина |

Адміністративна політика |

Ставши повновладним правителем імперії, Костянтин продовжив політику Діоклетіана із закріплення вільних землеробів за їхнею землею, при цьому сильно зросли податки тому, що після майже 20 років громадянських воєн, державі потрібні були кошти на відновлення імперії. Також Костянтин розгорнув бурхливу будівельну діяльність, що також вимагало додаткових витрат. Державу було розділено Костянтином на 4 округи: Схід, Іллірію, Італію і Галлію, які ділилися на дрібніші адміністративні одиниці — дієцезії. Він також заснував державну раду при імператорі — консисторій. За Костянтина продовжилася подальша варваризація армії.

Грошова реформа |

Після нестримної інфляції у третьому столітті, пов'язаної з виробництвом паперових грошей для оплати державних витрат, Діоклетіан намагався відновити надійне карбування срібних і золотих монет. Костянтин залишив цю консервативну грошово-кредитну політику, воліючи замість цього сконцентруватися на карбуванні великої кількості хороших стандартних золотих монет — солідусів, зі сплаву золота та срібла, щоб забезпечити можливість збереження фідуціарного карбування поряд з золотим стандартом. Анонімний автор можливо сучасник в Трактаті про військову справу «De rebus belicis» постановив, що внаслідок цієї грошово-кредитної політики, розкол між класами розширився: багаті мали чималу вигоду від стабільної купівельної спроможності на золоту монету, а бідні були постійно принижені. Пізніше такі імператори, як Юліан Відступник спробували карбувати монети з міді.

Грошово-кредитна політика Костянтина була тісно поєднана з його релігійними віруваннями, в тому плані, що збільшення карбування було пов'язано із едиктами про конфіскацію, прийнятими після 331 і до 336 — все золото, срібні і бронзові статуї з язичницьких храмів були оголошені власністю Імперії. Два імперських комісари для кожної провінції отримали завдання зібрати ці статуї і переплавити їх для негайного карбування, за винятком бронзових статуй, які використовувались як громадські пам'ятки для облаштування нової столиці Константинополя.

Зведення Константинополя для Булаха |

До IV століття місто Рим перестало бути резиденцією імператорів. В умовах постійної небезпеки зовнішнього вторгнення правитель повинен був знаходиться ближче до кордонів імперії. З цієї точки зору розташування столиці було незручним. Тому, починаючи з Діоклетіана, імператори мали свої резиденції в містах, відповідніших стратегічним цілям оборони держави. Такими містами були Трір в Німеччині, Нікомедія в Малій Азії, Аквілея та Мілан у Північній Італії.

Костянтин не був виключенням із цього правила. Перший раз він відвідав Рим після перемоги над Максенцієм, згодом побувавши там тільки два рази. Костянтин загорівся мрією створити нову столицю, яка символізувала б початок нової епохи в історії Риму. Основою для майбутнього міста послужило стародавнє грецьке місто Віза́нтій, розташоване на європейському узбережжі Босфору. Старе місто було розширене і оточене неприступними фортечними стінами. У ньому був зведений іподром і безліч храмів, як християнських, так і язичницьких. З усієї імперії до Візантія звозилися твори мистецтва: картини, скульптури. Будівництво розпочалося в 324 році і через 6 років 11 травня 330 року Костянтин офіційно переніс столицю Римської імперії до Візантія і назвав його Новим Римом (грец. Νέα Ῥώμη, лат. Nova Roma), однак ця назва не набула широкого вжитку і вже за життя імператора місто стали називати Константинополем — тобто містом Костянтина.

Страти Кріспа і Фаусти |

На початку літа 326 року сина Костянтина Кріспа (Флавій Юлій Крісп) схопили і стратили за наказом свого батька-імператора. Причини цього до кінця невідомі. Ймовірно, це сталося через наклеп мачухи Кріспа Фаусти, яка намагалася розчистити дорогу до трону своїм синам, вона звинуватила Кріспа в тому, що він намагався її зґвалтувати, і підкупила декількох сенаторів, щоб вони підтвердили це. Однак вже через місяць після страти сина Костянтин, мабуть, розкривши обман дружини, звелів замкнути її в лазні, де вона задихнулася від жару.

Останні роки |

Фреска Хрещення Костянтина, Жанфреско Пенні

Язичницькі укладачі історичних хронік відзначали, що безперечний успіх, що супроводжував Костянтина в усіх його справах, зрештою ненайкращим чином вплинув на нього. Ставши фактично володарем світу, Костянтин оточив себе азіатською пишнотою і став, за свідченнями Евтропія, нечуваним марнотратником. Він одягався і поводив себе як східний деспот: носив фарбовану перуку, довгі, строкаті шовкові шати, прикрашав себе безліччю дорогоцінних каменів, намистами та браслетами. Якщо раніше Костянтин не терпів наклепників і донощиків, то тепер став таким підозрілим, що в особливому едикті заохотив їх обіцянкою нагород і відзнак.^[5]

Незадовго до смерті Костянтин провів вдалу війну проти готів і сарматів.

На початку 337 хворий імператор відправився в Єленополіс задля користування ваннами. Відчувши себе гірше, він звелів перевезти себе в Нікомедію і тут на смертному одрі Костянтина охрестив аріанський єпископ Євсевій Нікомидійський.^[6] Перед смертю, зібравши єпископів, він зізнався, що мріяв прийняти хрещення у водах Йордану, але з волі Божої приймає його тут (Євсевій: «Життя Костянтина»; 4; 62).

Костянтин заздалегідь розділив Римську імперію між своїми трьома синами: Костянтин II (правив у 337-340) отримав Британію, Іспанію і Галлію; Констанцій II (правив у 337-361) отримав Єгипет і Азію; Констант (правив у 337-350) отримав Африку, Італію і Паннонію, а після смерті його брата Костянтина II в 340 до нього повністю відійшов Захід. Іллірик, Вірменія і Понт дісталися двом племінникам Костянтина, Делмацію та Ганнібаліану. Не можна сказати, щоб такий розподіл було далекоглядним: одразу після смерті Костянтина майже всі його родичі були винищені армією, яка бажала захистити престол від нових претендентів. Сутички між спадкоємцями тривали й далі, до тих пір, поки в 350 не залишився один-єдиний імператор Констанцій II.

Підсумки правління Костянтина |

За формулюванням Едурада Гіббона, вплив цього імператора як на свій час, так і на наступні історичні етапи був величезним та багатогранним. Він почав провадити нову політику, побудував нову столицю і підтримав нову релігію. Він знову підняв велич римського імені і вселив страх у сусідів. Сучасники називали його відновлювачем держави, а багато хто навіть вважав, що він, вслід за Ромулом, заснував її вдруге^[7].

Після трьох століть гонінь християнство, за Міланським едиктом, отримало дозвіл на вільний розвиток та розповсюдження. Православна церква канонізувала імператора Костянтина та іменує його рівноапостольним (вшанування пам'яті святого — 21 травня)^[8], втім у католицькій церкві Костянтин ніколи не був причислений до лику святих^[9].

Костянтин заснував Собор Святого Петра в Римі. Цій події присвячена кінна статуя Костянтина роботи Берніні, встановлена на Королівських сходах у Ватикані. Сцени з його життя зображено Рафаелем у залі Костянтина у Ватикані, а Рубенс зробив дванадцять ескізів з життя Костянтина для гобеленів^[10].

«Історія» Джефрі Монмутського |

Статуя Костянтину І в Йорку, північна Англія

Завдяки славі Костянтина І і його проголошенню імператором на території Римської Британії, пізні брити вважали Костянтина за царя свого власного народу. В 12 столітті Генріх Гантінгдонський включив до своєї «Historia Anglorum» главу про те, що Костянтинова мати Олена насправді була британкою, дочкою Короля Коула Колчестерського^[11]. Джефрі Монмутський розширив цю історію у своїй високо белетризованій «Historia Regum Britanniae», а також навів перелік усіх королів Британії від їхніх троянських коренів до англо-саксонського вторгнення^[12]. Згідно зі свідченнями Джеффрі Монмутського, Коул був королем бритів тоді, коли Констанцій, тодішній сенатор, приїхав до Британії. Побоюючись римлян, Коул дотримувався римського права до тих пір, поки зберігав своє царство. Однак він помер всього через місяць, і Констанцій сам вступив на престол, одружившись на дочці Коула Олені. У них народився син Костянтин, який і став наступником свого батька, тобто королем Британії, перш ніж стати римським імператором.

Історично така серія подій вкрай малоймовірна. Констанцій вже залишив Олену до часу, коли вирушив у Британію^[13]. Крім того жодне з більш ранніх джерел не засвідчує те, що Олена народилася в Британії, не кажучи про те, що вона була принцесою. Джерела історії, викладеної Джефрі Монмутським, невідомі, хоча, можливо, вони складають втрачену агіографію Олени^[12].

Див. також |

Примітки |

Вікіцитати містять висловлювання від або про: Константин І Великий

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Константин І Великий

У Родоводі є генеалогічне дерево цієї людини

Константин І Великий

античні джерела |

Посилання |

• 
  Константин Великий // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол. Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.] — .mw-parser-output .ts-comment-commentedTextborder-bottom:1px dotted;cursor:help@media(hover:none).mw-parser-output .ts-comment-commentedText:not(.rt-commentedText)border-bottom:0;cursor:auto
  К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2001. — Т. 3 : К — М. — 792 с. — ISBN 966-7492-03-6.
  


• 
  Константина реформи // Юридична енциклопедія
  


• 
  Басовская Н., Венедиктов А.. Константин Великий — римский император. передача «Всё так» на Эхо Москвы. Архів оригіналу за 29-07-2009. Процитовано 22-12-2010. 
  


• 
  Констянтин Великий // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — 1960. — Т. 3, кн. VI : Літери Ком — Ле. — С. 709-710. — 1000 екз.
  

Попередник Констанцій I Хлор Галерій

Імператор Римської імперії 306-337

Наступник Констанцій II Констант Костянтин II